Все всередині гнівом кипить,
емоції
жестами й брудною лайкою вибухають.
Як можна було
настільки рідними бути,
щоб тепер лишитись зовсім чужими людьми?
Знаю,
бо ти німий, скутий, а я істерично в’їдлива,
навіжена Сальма Хаєк.

Ти носиш взуття без шкарпеток, завжди
засинаєш на лівій долоні.
Бо так зручніше, так звик.
Ти ж наче м’який, отруйний метал (полоній),
усміхаєшся очима так як П’єр Рішар
щиро й невимушено,
що аж довіряти тобі можна, здається,
на всі 100.
А у мене з власних думок тільки язик,
та й той без кісток.
Чуєш? Як тихо у мене ламається від слів душа.

Я твоя серцевина, твоє поранене сумом ядро.
Повір, ніхто ж у цьому не винен, ми й без того
з тобою наламали достатньо дров.

Та чомусь ніч(к)ого між нами й досі нема,
а минуле… облиш-не воруши.

Ти ж мене обіймав,
мабуть, тільки тоді, коли душив.