Розділові знаки між думками
Чому вчить осінь?

Здається, це був вівторок. Люблю цей день тижня тільки за те, що він не понеділок і ще не п’ятниця, але вже на крок ближче до неї;)

Довелось поспішати, тому що, на жаль, запізнюватись – це моя нова шкідлива звичка. Все ж було як завжди, прокинулась, попрацювала, прокрутила в голові декілька варіантів з того, що можна було б одягнути, мужньо розібралась з хатніми справами так, щоб брудний посуд просто палав у руках від швидкості його миття, але чомусь саме тоді, коли тобі здається, що до виходу залишається ще рівно двадцять хвилин і за цей час ти все встигаєш, в одній руці ти вже навіть тримаєш своє пальто… Трапляється якась містична річ – час пришвидшується, ти наче бачиш ці механічні стрілки годинника, які починають скажено вертітись спочатку в один бік, а потім у протилежний. Тепер, щоб дістатись до зупинки громадського транспорту в тебе є всього лиш три хвилини, замість обіцяних двадцяти.

Тому привіт, основи time management. Мені без вас нікуди. Двері будинку відчиняються навстіж, я декілька разів спіткаюсь об уявні пороги, наче там в ногах заплутались лепрекони чи ще хтось невидимий, здається, що от-от і наздожену вітер, а легені просто вистрибнуть з грудей.

Поспішати – це так…не про мене.

qdedycuk0h8

Минає перша хвилина і півшляху вже позаду, але тривожне відчуття, що ти щось забув починає нагнітати все сильніше, може, праску не вимкнула чи залишила ввімкненою воду на кухні? Oh, damn! Все ж доводиться відкинути всі ці здогади, там на носі зустріч, яка може зірватись. І якби не це осіннє повітря, схоже на густий мід, що липне до кінчиків пальців, якби не це перше сухе листя з дерев, що лежить на ще зеленій траві, яка наче зависла у якомусь дивному монорежимі літа, якби не опецькуваті дітлахи, яким турботливі батьки вже повдягали в’язані шапки на голови, якби не інжир за копійки, який кортить приготувати в усіх можливих варіаціях, бабусі з георгінами та обірваними кущами малини, якби не вся ця магія затишку та внутрішнього тепла, тоді, вочевидь, все було значно прагматичніше.

Ось я, стою на потрібній зупинці, чекаючи свого маршруту осені, яка вчить не поспішати, вчить помічати деталі, з яких складається велетенський пазл під назвою життя.

Leave a Comment

Name*
Email*
Website

*