Не знаю навіщо й заради чого, але ж буває – люди так живуть:
мучаться одне з одним, любов у них, мов старий чобіт,
який не одягнеш і не викинеш, хоч давно вже розійшовся по шву.
Вона протерла поглядом дірку у стелі, зціпивши зуби,
ще досі чекає тепла.
А Він надмірний, вульгарно грубий, сховав всі образи в кулак.
Провести б кінчиками пальців по Його волоссі,
обійняти б Її, мов вперше, щоб тремтіли в передчутті поцілунку вуста.
Але, але… Скільки клятих «але» нам дає з роками досвід.
Когось виїдає до м’яса байдужість, а хтось просто черствим та манірним став.
