Розійдеться по швах сум на грудях твоєї блузки,
що нестерпно стискає шовком юне, зневоджене тіло,
а під ним заразом і неспілу, ще зовсім дитячу душу.
Здається, в цьому житті все більше не вистачає
зовсім не сенсу, а просто здорового глузду. Все більше
вночі людей не безсоння і втома, а спогади й відчай душать.

Плентається по кімнаті правда, наче в жалобі,
виснажена, по лікті в синцях, гола.
Дивиться на тебе спідлоба.
Вона знає, що він вкотре за північ повернеться додому,
спіткнеться об поріг та жбурне ключі від авто на
журнальний столик.

А дім що? Затишний, на околиці. За вікном Єлисейські поля.
Як кажуть “повна чаша”.
Є заради кого прокидатись, є чому радіти.
Але ти вкотре вмикаєш у ванній кран,
щоб ніхто не чув і не бачив сліз.
Сама собі одержимо повторюєш,
що не можна так…кинути все спакувати
валізи й почати з нуля.
Бо все мине з часом.
А у вас з ним одна на двох “клятва у вівтаря”, у вас діти.

Тримайся, моя хороша.
Навіть якщо тебе, мов кришталь, брехнею
вщент розбили. Той, що над нами ніколи не дає випробувань
та гріхів,
які тобі були б не не під силу.
Просто іноді ти надто багато у нього просиш.