-Зіграй мені, Джошуа!-горлає на всю таверну старий фельдшер
і посмішка стікає темним льофе з його неголеного підборіддя.
Усі довкола,
наче прокажені радістю, зриваються кулями з місця,
щоб відбити на дерев’яній підлозі свинцеві підошви.
Здобна сільська німфетка Клер ховає тим часом зі столу у фартух
шматок пирога, рештки селери й червоний перець.

Джошуа ствердно хитає головою, мовляв йому це нічого не коштує.
Він гецає вправно по клавішах, наспівуючи щось з Gnarls Barkley.
За столом навпроти браві молодики ріжуться хвацько в покер
так, наче майбутнє приходить до них у конвертах поштою.
Густий, мов смалець, дим довгими пасмами снується під стелею,
по стінах стікає гарячий, липкий грог.
Кожен спатиме так, як йому постелено, на простирадлах,
які потім пратиме Бог.
Клер облизує змащений медом палець, втомлено зітхає, супить брови.
Їй не довподоби увесь цей п’яний, скажений галас…
Вона не готова знову реготати на колінах у портових волоцюг, пестити їхні вуста,
що до смерті відгонять рибою.
Терпіти ляскання по сідницях,дешеві, блюзнірні кпини.
Вона ж готова кожному з них запхнути ножа у спину,
тільки б від хвилювання не схибити.
Клер обіймає поглядом Джошуа, він підморгує їй у відповідь.
Ця любов у ній, наче сукня, зношена.
Завжди виснажена й голодна.
Неминучість фатального зіткнення
серця з холодним, черствим
астероїдом.
На обличчі запечена соромом свіжа томатна паста.
Вона ставить долоню на його плече, щоб від знемоги не впасти.
Він невдоволено сіпає ним, мовляв “не сьогодні”.