Порожня і тиха вечірня пристань,
тільки чорнильний метелик,
наляканий вітром, ніжно спорхнув з руки.
Цим спокоєм кортить вдавитись, кортить
від розпачу землю гризти…
Невже сум буває настільки гірким?
Серце поволі всихається між лещатами
гніву й байдужості.
Ти тільки поверни ключ – механізм
його вправно розчавить.
Читай мої жести, нехай спогади виїдає
почерк – кострубатий, надмірний, чалий.
Це ж не кінець, крихітко, це тільки його початок.
Люди чекають роками,
а тут вирішальна всього лиш мить.
Кажуть «переболить», проте, надто важко втрачати
того,
хто зараз без тебе щасливий…В чужих обіймах солодко спить.
пронизливий вірш…
обожнюю читати твою поезію та помічати як від неї бігають по шкірі “мурахи”. Дякую за це відчуття =)
у мене ці “мурахи” від твоїх слів вдячності)
Ти неймовірна..!
Дійсно, неперевершено пишеш!!!
Я зачитуюсь тобою!!!
велике спасибі)мені дуже приємно)
Леоно, Ви – моя натхненниця! Хоч і недавно для себе відкрила Вашу творчість, Ви мене покорили відразу. Мрію навчитися писати так як Ви. Ваша поезія ідеальна. Чуттєва і особисто для мене дуже близька.
***
Оцей самий останній стовбчик в голові уже декілька днів. Дякую Вам.
нехай все у вас відбудеться)вірю у вашу зірку і обіймаю у відповідь)
це чудово.
другий вірш який я можу назвати з певністю – улюбленим.
Ви своїм талантом відкриваєте в людей талант. і це неймовірно.
особливо дивує те, що в Ваших віршах так спрацьовує уява. зразу ж.
я ,читаючи, Ваш вірш. ніби переглядаю відеоролик.