Не тілом, лиш подумки вона насмілиться поряд сісти.
Не словами, а поглядом розповість йому про чуйність.
Невчасне «пробач» – найбільша з втрачених істин,
через яку все нутро кричить, а серце завмерло, не чує.

Обмаль тих, хто готовий вдягнути на себе самотність,
наче зношені часом шкарпетки.
Відчувати тепло подихів, а не бавовни, бути в безпеці з Ним.
Ці келихи сум по вінця наповнив, а ти спробуй, допетрай,
що іноді така самотність теж рятує від болісних ляпасів зими.

Скільки доріг між нею та небом, скільки покинутих
і забутих Господом місць.
…
Вона лежатиме важка та холодна
над прірвою душі, мов міст, з’єднаний уламками ребер.