Хвилі лоскочуть підошви, бажаючи
оголити ступні,
що міцно ввіп’ялись у поперек узбережжя.
Як це? Втратити неприступність
від твоїх слів – тихих, лагідних, обережних.

Вітер напнув вітрила, наче легені,
що спрагло чекали, коли ж нарешті
спокій торкнеться дна.
Як це? Вірити, чекати, жити по календарях?
Час ламає будь який норов, і ти, невизнаний геній,
нарешті більше не зможеш чекати знак, бо
сум повертає надію в холодні моря.

Кинути б в них пляшку, де
заховані молитви й сни.
Може, ти почуєш як невимовно болить відстань.
Як обпікають виворіт душі мимовільні
бажання – солоні та прісні.
Як день в них розчинився і разом з мушлею сонця
на перетині блакитночолої вічності думкою зник.