Гадаєте, що див не існує? А якщо я доведу протилежне? Якщо навчу бачити в простих, буденних речах магію деталей та миті неосяжної радості й щастя?

Чи знаєте ви, що всі події, які відбуваються в нашому світі, навіть найнезначніші, взаємопов’язані? Як політ крихітної мухи може викликати десь далеко потужний ураган, так і дивні незрозумілі вчинки тихої й самотньої дівчини, що живе в світі своїх розмаїтих фантазій, можуть назавжди змінити життя абсолютно різних людей, відкривши їм гармонію існування та наповнивши їхні життя новими, досі невідомими палітрами.

Цю дівчину звуть Амелі Пулен.

Мова, звісно ж, йтиме не про сам фільм, а про те що ховається за ним. Тонка, подекуди манірна сатира над людською неуважністю, бажанням отримати все й відразу, не доклавши при цьому жодних зусиль. Ми ж всі красиві і всі талановиті, але чому щастить тільки одиницям? Чому ми все життя займаємось одним, але насправді мріємо про інше? Чому одні люди стрибають з парашутом, а інші вважають це дурістю? Чому хтось ще в юному віці береться за, здавалося б, непосильні завдання, а дехто так і зустрічає старість в розчаруванні від вічного очікування? Чому закохані пари тільки на початку зустрічання не можуть провести й хвилини без поцілунку, неважливо, чи вони наодинці, а чи у гамірній компанії друзів, чому люди, які проживають десятиліття в шлюбі починають забувати про вранішні обійми, про слова “спасибі” і “кохаю”? Чому дружини розчаровуються у своїх чоловіках, а чоловіки все частіше шукають приводів, щоб довше затриматись на роботі? Чому мами гримають на своїх дітлахів через те, що вони спіткнулись і впали, а не за справжню шкоду? Чому всі озираються, якщо посеред сірого дощового дня ти йдеш по вулиці без парасолі і у яскраво-жовтому пальто, йдеш і усміхаєшся сама собі, невже це так неприйнятно?

А я відповім  – ми боїмось цих умовних рамок, ми дозволяємо рутині з’їдати себе чайною ложечкою і робимо це роками, навіть не помічаючи як все в ‘яне всередині, втрачаємо віру у ті ж дива. Вони насправді дуже очевидні й прості, тому я скажу що пишаюсь тобою, так-так. Тобою, хто читає ці рядки і щось змушує його замислитись, а, можливо, і заперечити мені? Я пишаюсь і вірю в тебе, ким би ти не був чи не була, бо щастя всередині кожного – головне не втрачати його.