Навіть не спіткнулась, а просто заклякла на роздоріжжі.
Здається,ось вона воля- йди куди хочеш, бери своє.
Порожньо.
Тільки сумніви тупим лезом свідомість ріжуть,
це та істина, яка не скалічить, просто відразу вб’є.
Брудні і понівечені бетонні легені доріг,
У небі над ними загусли тихі молитви.
Як міг ти? Як насмілився й не зберіг,
промінявши на попіл дорогоцінний злиток?
Де знайти ще такі ж вуста, що на смак, мов мигдаль,
чи доведеться хоч раз у житті торкнутись руки та
відчути, що це найміцніша у світі скеля?
Я йду, щоб залишитись. За це і піднімемо келих.
