Кажуть, народжуємось ми напівцілими?
Снуємо усе життя, мов пазл, в очікуванні єдності.
Проте,
одне в одного наосліп цілимось,
без вагань спалюємо між минулим й майбутнім
сотні мостів.

Сум охайно вмостився шаликом на плечі,
повітря пахне кленовим сиропом
і так меланхолійно ніжно лоскоче вушка тиша.
Я всміхаюсь, хоча…У душі застрягла сотня мечів,
прощавай.
Це на пам’ять тобі – все багряне листя,
що скотилось до ніг по слідах, які ти мені,
мов сувенір на згадку , залишив.

Ми заручники власних бажань,
так несамовито прагнемо втримати, змусити,
обіймаючи силоміць,
Бо хто обпікся на молоці – на воду змушений дмухати.