Проzа
Парфумер. Історія однієї самотності.

Опецькувата тітонька хвацько застрибнула у тролейбус. Хитрим оком окинула простір довкола себе і промовисто важко зітхнула, мовляв «знову доведеться їхати як кільці в банці». Вона прилипла грудьми до вуха добродія, що незворушно та байдуже сидів попереду і з кожною вм’я тиною на дорозі, наче ненароком, гепала ними об його барабанні перетинки. Дивуюсь іноді чоловічій толерантності та витримці, наче у Sauvignon blanc. Я стояла зовсім поряд, відчуваючи як хтось з пасажирів перераховує парасолею мої ребра. Після кожної такої поїздки у час пік кортить придбати пневматичний пістолет. Люди нахабно ламають кордони інтимної зони, ба більше – просто хезають своєю енергетикою на твою карму. У транспорті від них жахливо тхне.
Не тому що вони не дбають про власну гігієну(хоча беззаперечно є й такі), просто у кожного свій специфічний «аромат». У мене з дитинства надчутливі рецептори нюху, навіть з заплющеними очима можу описати будь- яку рухому та нерухому річ, тварин і як ви вже здогадались – людей. Ось наприклад, опецькувата тітонька пахла оливковим маслом та скоринкою житнього хліба, хлопець у картатій сорочці – хвилюванням та губною помадою своєї дівчини. Білявка, що втомлено супила брови на сидінні біля вікна – книгами і чорносливом, татусь з маленьким сином, що дзеленчав надокучливо своїм улюбленим(очевидно)брязкальцем пахнув пральним порошком та безсонням. За дівчиною, яка щойно вийшла на зупинці, тягнулись шлейфом аромати бузку, міді та спокою.
Тут я в мить відчула себе лакмусовим папірцем, на котрий з легкістю чіпляються усі ці букети пахощів. Це насправді важко… Носити на собі стільки чужих історій, не маючи власної. Єдине, що залишається – одержимо чекати закінчення робочого дня, щоб повернутись на рідний поріг і знову, одягнувши улюблену піжаму, засинати під муркотіння кішки та солодко пахнути домом.

1 comment
  • Ліля
    Жов 11, 2012 (16:21)

    Неперевершено, легко, проникливо..
    Дякую!

Leave a Reply to Ліля
Cancel Reply

Name*
Email*
Website

*