“Серветкова лірика”

Фото: Олексійчук Саша

Я могла б розпинатись годинами.
Натомість, сумлінно мовчатиму.
За мене ж бо вірші говорять римами.
Я з покоління бажаних, з епохи мирного атому.

 

Ессе

Трохи млосно зранку давитись на сніданок
вчорашньою запіканкою
і пускати по легенях кип’ячену воду з крану.
Я була надто відданою коханкою
і зализувала всі твої минулі рани.

Вирвати б з-під нігтів мотузку,
якою ти мене ще й досі тримаєш…
Та в мені надто мало здорового глузду
тому поволі вона приростає.
До огиди брутально палити совість…
якби хтось навчив мене по-іншому,
я була б неодмінно зразковою,

хаотичною, як у Лінча, короткометражна повість.
моя різкість, на жаль, спадкова може, це знак?
Маєш часу до завтра, щоб піти…
Вся поламана місткість крові
на обпечених вилицях розтікає по вулицях,
як по Львові я… Коли хочу від світу втекти.

 

 

Найсмачніше – відчувати себе худою

Я завжди хотіла ідеальне тіло,
без жодних надривів, без аплікацій
на ньому свіжим воском…
Руки від того, що серце хворіло пітніли
і поміж земних прострацій я часто ходила боса.

Носила надто вузькі, кострубаті речі,
підбори для того, щоб бути стрункою…
Денний раціон складався з води і гречки,
а треба було всього лиш бути собою,
щоб відчувати себе безпечно.

Тоді солодке, більш ніж наркотик,
мучило шлунок і мозолило очі.
Я нюхала хліб не на смак, а на дотик.
карала себе, мов вбивця, за злочин.
Я завжди хотіла ідеальне тіло,
мов одержима, торкалась кісток…

Коли обвисала разом із душею шкіра,
коли я нудотно мліла, роблячи крок…
Хтось навчив не здаватись без бою,
вік богеми, зовсім не вік… всього навсього мить.
Найсмачніше – відчувати себе худою.
Найрізкіше – відчувати себе живою, коли
в грудях ще й досі щемить любов’ю.
Коли просто болить.

 

 

Breast – cancer – ribbon

Вмощуюсь на ліжку, підібравши ноги.
Щось муляє на безіменному пальці…
А на грудях бородавка. Прикрашена червоними маками.
Лікар каже: «Пухлина. Як завжди ракова».

В крамниці несвіжий йогурт, піджак вельветовий
тримається на нитці…Такі зустрічі бувають раз на життя,
тому вони знакові. Напрочуд.
Роздаю банкноти охочим.
Нехай всередині злипнеться від них шлунок і волосся
почне випадати. Стіни, наче розірвані струни,
викликають нестримну рвоту.

Ти закреслив ще одну дату в календарному відліку,
руки на дотик як з холодильника, в якому немає їжі.
Там тільки дорогі закордонні ліки, які все частіше забуваю приймати.
Обличчя схудло, вилиці так загострились, що ризикуєш ненароком порізатись. Шкіра здається настільки прозорою – можна читати по судинах новини.

І, знаєш, з кожним роком… Я ставала все важче хворою.
А ти залишався міцним, суворим. Наче молитву,
наніч повторював: «Я тебе не покину, не покину…»
Всупереч усьому.

Так тепер тепло повертатись з кожної невдалої коми – додому.
Ткнутись тобі у тремтячі груди своїм вологим носом і дихати…
Ти збираєш мене мізерними крихтами, на які я в істериках можу розсипатись.
Досить.

 

 

Saudade

Я все життя вчусь відчувати менше,
емоції на обличчі малюю пензлем.
Наче тиха, стримана гейша,
загортаю себе тканиною, бинтую поламані сумом ноги.

Я стаю до усіх цих речей терпимою…Зціпивши мотузкою зуби,
навіть коли ти буваєш надто різким та грубим,
коли очі від темряви стають вологими, я беру твою холодну долоню
і грію її об свої спалені болем груди. Грію впевнено.

Зірвати б тонни гриму, який на душі свинцем осів.
Вуста твої – пілігрими, обіймали шию, залишали на ній синці…
Ти від мене ніколи не йшов, швидше просто виходив…
як виходить з судини кров. Як виходить штучне з моди.

Якщо говорити з тобою про тонкощі, якщо говорити в деталях.
Я, наче Жанна д’Арк, босоніж ступаю на вогнище
й, зітхнувши з полегшенням, чекаю…
Коли мене нарешті вже спалять!

 

 

Gloria

Вона не розмовляла, вона читала на пам’ять Ахматову.
І ці три родинки на лівій щоці навскіс по діагоналі текстами набиті,
і ці орхідеї затиснуті пальцями міцно в руці,
і ці зіниці, наче з кориці, наче матові…

Ягідний пунш на мереживній скатертині тремтінням
в словах тихо розлитий.
Хребет у стільця сколіозом розхитаний…
Совість пришита до ліжка блідими нитками.

Вона вкрита лускою зовні, чекає, мов риба, свого поплавка.
Чекає, щоб місяць був у театральній повні…
Тоді вона еротично-легка, така іншомовна,
аристократично триматиме підборіддя…

У нього на плечах лупа, він декілька років поспіль носить
ганчір’я, пахне акварельними фарбами і щоранку п’є з-під них воду.
… Так невагомо виводить кожен контур, як алегорію, кожну лінію, малює її зніжену, сонну, малює її нетверезою, малює її океаном,
його хвилями…

Робить нариси обережними, пильними і в куточку підписує пензлем
“Gloria”.

 

 

Таке тримають у шухляді і нікому не дають читати

Кімната топилась від цитрусових променів,
що прорізались з вікон і падали на паркетну підлогу.
Вона сиділа на ліжку, гаряча і стомлена.
І якби була наймізерніша змога, ви могли б почути як вона плаче…

Чекала, перебираючи в голові слова головні про наболіле, про те,
що далі немає жодної крихти сили терпіти.
Серце билось метеоритом. Скроні, наче мости, зводило в єдине.
Так минула майже година… Він прийшов.

Cміливий і голий як палець, зі свіжим парфумом,
який вона йому дарувала, щоб потім тільки ним і дихати.
Темний, ніби вилитий іспанець з усіма своїми манірними примхами.

Істеричний тет-а-тет, діалог з ним, наче солоне танго.
В душі виконував прелюдію, ніби на нервах, струнний квартет.
Чорт забирай! Це нестерпне життя із законами бумерангу!
Поділ на касти, династії, ранги…

Коли вона читала в голос Дереша,
мама вибивала з рук книжку
і називала його слова єрессю.
Купленою на базарі за безцінь та знижку.

Так і він, ніколи ніде не був й нічого далі власного носа не бачив…
І, ніби в намул, засмоктувало її кожне з сотень побачень.
Мабуть, він просто надто багато значив, щоб бути ніким.
Вона нехтувала, брехала, давала йому гроші…
Свої або ж поцуплені з дому. Щоб всупереч усьому просто бути з ним.

Було багато сліз, розірваних блузок, поламаних ребер, викиднів…
Вона обрізала до м’яса нігті, тричі на день їхала з глузду.
А він, хтивий боягуз, полохливий цербер, її, мов непотріб, назовні викинув. Треба було частіше ходити до церкви
і молитись не пошепки, а молитись криками!

 

 

Персидська жінка

На вустах розливається кава,
фарбуючи їх у багряне.
Крізь щілинки на них, пульсуючи, жваво
тече присмак…

Тоді здається, що ти майже п’яна,
що наче хтось з середини висмикнув
твою совість і гарячим ковтком її отямив…

Сідаєш в таксі на заднє сидіння так спокійно,
ніби не помічаєш як водій смакує тебе поглядом,
дивлячись у люстерко на лобовому склі.
Дешево і надійно…
В принципі, так як і всі.
Стабільно нестерпно тримаєш гаманець в руці,
щоб біля дому нарешті спитати:
– Скільки?

Відчиняєш шафу, наче вікна на весні,
а у ній ще досі зношені й безнадійно старі сукні…
Дивишся в неї і бачиш, як уві сні
ідуть минулі та приходять наступні…
Проте, всі твої дні.
Навшпиньках…і затерпають ступні.

Каро-червоні, розмиті думками очі,
над ними зволожені маслом повіки…
Не важливо – хочеш цього, чи не хочеш, але!
Ти настільки сьогодні красива,
що зупиняється серце і треба приймати ліки.

 

 

Triangle

Я могла б полюбити ранки, якби вони починались значнопізніше…
І чомусь здається, що мої думки трохи панки – нахабні, гамірні, зім’яті.
Ти ловиш їх очима, ставиш на потрібне місце…
Нехай! Тобі ж видніше.

Я читаю улюблену Джейн Ейр
і роблю у ній закладки листочками м’яти.
Слідкуй і думай, про що мовчить годинникова стрілка?
Коли ванна залита оливковою олією,
спальня вимощена непроявленою плівкою,
вікна зашторені ілюзорними мріями…

Я тоді надмірно волога, залишаю по собі мигдальні крихти.
Кидаю брудніречі на холодну підлогу з думкою,
що треба змінити колір волосся або просто підстригтись

коротко.

Ти вже два роки як не голиш бороду, рідко мене цілуєш.
Наші тіла почали розмножуватись спорами.
Ти, наче давно засохла папороть, муляєш новим взуттям,
здаєшся примітивно простим… Я все це ковтнула, вдаю, ігнорую
сплю поряд з тобою, а так хочеться спати з ним.

 

 

суміш з “до” і “після”

… Іноді рветься на шматки, пітніє інсультами, коли швидко бігаєш
і коли вушна раковина, мов приймач, ловить солоні, черстві хвилі
зі станції, де тільки одна покинута колія…
“Такою ти мені непотрібна”.
Якою…слухняною, тихою, здібною?
Бачиш вивіску і не заходиш до кав’ярні.
Плутаєшся довгими колами, вибираєш числа для розмов
і чомусь завжди парні…
Одягаєш на себе красиве, смачноготуєш, пахнеш
вишнями… А все що? Все марно.

У тебе ж є жінки, до яких ти липнеш…
не від того, що солодко – а від бруду.
Вони намотують твої нерви на палець і різко смикають,
виїдають тебе з середини, словами грішать,
забивають свідомість криками.
Ти цілуєш їх просто в губи, а зі мною цілується твоя душа.

 

 

Інь\Ян

Усі її серця б’ються, як порцелянове блюдце, залите імбирним чаєм.
Лейтмотиви на шиї тримають хребет і фіксують поставу.
Вона скоро прийме буддизм, загортатиме душу в
помаранчеве сарі, вона скоро поїде назавжди в Тібет,
а ти ще досі пам’ятаєш як пахне її волосся. Фото, де ви у двох
на поличку поряд з ліжком ставиш.

Щось міцне, наче спирт, тримає зсередини.
Бо скільки б ти не вештався, не рвав серветки за столиком, де ви
раніше часто грілись одне одним,
щоб заспокоїти нерви… Всеодно ти наврядче її повернеш.
Ти тепер засинатимеш сам і дуже часто голодним.

Вона надто багато палить,
не їсть м’яса, почала писати,
може, колись він побачить на прилавку її книжку.
Докори сумління, на диво, не мучать.
Проте, час від часу вона цілує нишком безіменний палець,
на якому раніше була обручка.

 

 

Про що мовчить зім’яте ліжко?

Повернулась додому рівно опівночі,
роззулась в коридорі, пестячи долонею втомлені ступні…
Плечі зів’яли прислів’ями…
Відлік пішов, серце чекало наступних.
Поряд з ліжком порожні чашки з-під кави…
На дні зсохлась пелюсткою гуща.
Як він там? Мабуть, знову словами лукавить,
та всупереч всім законам фізичним і Божим…
Я без нього не зможу!
Я саме за це кохаю його ще дужче!

Прокинулись зранку поряд…
Моя долоня дихала спокоєм йому на груди…
І, хоча, на дворі був майже грудень – всередині
закипало від щастя море!

Іноді здавалось, що мої подушки треба виносити на балкон
і сушити від тонни гірких, болючих сліз…
Забути минуле… Звісно, слушно.
Але покажіть мені того, хто
це зробити з першого разу зміг…?
Мінорний лад і сп’янілий субтон
між нами чорною кішкою ліг…

Сотні тисяч історій на цих простирадлах,
писаних тілом по черзі… твоїм і моїм

на вустах яскраво-червоних, помадних.

І, навіть, якщо ти останній у світі зрадник…

Я одержимо смачно тебе ними з’їм!

 

 

HARD CANDY

Господь – кондитер. Роздає льодяники.
А люди сотнями вмирають від цукрового діабету.
Господь – аптекар, для всіх поранених
відпускає, наче гріхи, ліки без рецептів.

Господь – астроном, заливає вином сузір’я, мітить ними
новонароджених.
Господь – звичайний, акцептний, платник податків.
Сумлінний, не палить, не бере взятки.

Господь – сангвінік, послідовний, сам з собою узгоджений.
Господь – невиправний цинік. Критикує все, що всередині і що зовні
росте, горить, б’ється.
Господь – кравець. Латає душі.

Господь – пустеля, людей випалює і сушить.
Господь як стеля. Побілений…
Господь – расист. Його земля прогнила чорношкірими.
Господь – в моїх старих, змальованих чорнилами блокнотах.
Господь – це музика. Сповнена ейфорії, блаженства і цноти.

 

 

В мене на очах довгі чорні повії

… Покажи мені, де болить… і я там тебе поцілую.
Час безрозмірний, з тобою він – мить.
Я ціную до щему кожне побачення,
кожен раз, коли ти мене обіймаєш.
Дощами теплими плакали алегоричні значення.
Я писала про тебе, ти ж знаєш…
Дурна. Ще досі боюсь в гостях померти,
але помираю по-маяковськи. Повільно. В трьох частинах.
Рольові ігри, в яких я пригнічена жертва.
Мені забивають цвяхи у спину.
Я завжди обиратиму тих, через кого можна повіситись.
Монолог незакінчений, голос стих.
Через це я не сплю, а ви усі біситесь.
Якось, коли стану довершеною і залишати сліди перестану,
Титри йтимуть за двадцять хвилин до завершення всіх
уривків з роману, мильних опер чорно-білих екранів.
Розповідаєш мені проблему. Ми п’ємо. Немає проблеми.
І, мабуть, таки земля дійсно кругла, якщо ти приходиш туди,
де не буде нічого. Даремно.
Лиш тільки валізи… а в них складені, як зношені речі, спогади.
Сядеш, візьмеш цигарку собі, а другу – запропонуєш Богові.
І робитимеш плани, складамеш здогади…
В мене на очах довгі чорні повії,
вони знають про тебе надто багато.
Вичавлюй усе на що здатен, що можеш і вмієш!
Переповнений сенсом почуттєвий кратер.
Скоро нас накриють, мов сплячих, лавою
і мені не лячно – ти лежатимеш поряд…
Магнітні, як бурі, серця не здатні розплавитись.
Нехай “я і ти” – наче горло, хворі…
Тихо. Як риби мовчать, так люди говорять.

 

 

wish you were here

– Я повертатимусь завтра в Берлін.
– … (мовчанка)
– Ти зі мною?

На вечерю в нас був героїн
і об ребра душі розбилась порожня склянка.

Не дихай, коли обіймаєш груди.
Мені неприємно чути твій голос…
Це не слова, це есенція з бруду
утворює в серці коло.

Утворює в серці дірку.
– Замовиш сусідній столик?
Запхнеш у вухо палець і виймеш звідти сірку.
Як доказ того, що ти мене все таки слухав.

– Не вистачає духу? Тепер ми з слона робимо муху.
Віск обпікає руку… Задмухай свічку.

– Хочеш-їдь. Залишатись знову не варто.
Навряд це все схоже на жарти.
Набуті інстинкти або ж просто банальна звичка…

Нас з тобою тримає не відстань,
нас з тобою тримають кордони.
Холодні стіни з бетону, пустопорожні валізи.
Мій маршрут від сьогодні не дійсний,
мені до тебе не відкривають візи.

 

 

Робіть ставки

На сукні розійшлась блискавка,
мов по склу медові акварелі.
Своєю надмірною близькістю, любий,
ти майже торкаєшся стелі…

Кімнатне світло інтимно-пряне.
Простирадла, як завжди, шовкові.
Обіцяєш зі мною зустріти ранок?
Хай там що… Я зловила тебе на слові.

Сьогодні між нами покер.
Ризикую:
Ставлю на чорне.
Любов-телефон, тобі в соте дзвонить,
та ти всеодно не чуєш.
В душі щось сумне, мінорне… а поки
знову зіграло червоне.

В мені, мов навмисне, сидить двозначність.
Проте, я одна. До дна. З пляшкою…
Цілую твої повіки і це нереально смачно.
Бо під ними заснули очі, неймовірно гарні, фісташкові…

 

 

Я(ла)гідне

Шоколад тепер їм тільки плитками,
тижні – вимірюю плівками.

Руки поволі розкидую
теплими снами на молочні подушки.
Заливаю спину крохмальними ріками
і цілую тебе ніжно за вушком.
Вкотре, знаючи відповідь,
мов ненаситна, запитую:
– Який термін придатності у слова “вічність”?
Мабуть, доти… поки ти мене любитимеш!
Палко, одержимо, нестримно міцно.

Зацукрилась словами, ними ж злиплась,
ніби перетинка між язиком і піднебінням.

Я народилась у липні, коли цвіли липи,
їх оберемками виривали з корінням

засмучені люди, щоб напитись чаєм
“липовим”… Несправжнім?

Лікувати ним депресивні простуди,
полоскати горло істеричними криками.

– Який термін придатності у слова “завжди”?

– Яке відображення у “багатоликості”?

– Яка брехня приховує “правду”?

Прожити б ще одне життя… Заради єдиного вдалого фото.
На ньому спочатку тільки ти і я. А згодом – просторий будинок, діти,
лабрадор, руде кошеня й привітні сусіди навпроти.

 

 

Гаряча і з медом

Я ніби сьогодні себе залишила вдома…
Забула так само, як вимкнути світло чи праску.
Словом, багато причин. Це, напевне, конфузія втоми.
Вибач, будь ласка.

Я знаю, що ти мене всеодно любитимеш…
Хворою, ситою, мов асфальт, розбитою вщент.
Я буду для тебе, як книга, прочитана
з початку в кінець і не втрачатиму сенс.

Хтось спокійний грає нами в нарди.
Хтось за хребет вириває з корінням
останні розсадники правди,
натирає маслом сумління,
щоб блискучим і чистим здавалось, як завжди.

Я хочу чути в нашому домі дитячий сміх
таким життєдайним, раптовим, мальованим…
Немов олівцем ескіз. Любов, як весна і Бог,
не лишень нас двох, врятує всіх.
Всіх, хто хоче бути врятованим.

 

 

Wonderwall

У мене на кухні блакитний кафель,
викладений реченнями по стінах.
Чашка з чаєм, я нею втамовую кашель
і багато запечених щастям грінок.

У мене під серцем надміру тепло.
Здається, там гріють нічні батареї.
І я не хворію, ти мій антисептик…

Закохані в небо жінки-орхідеї.

Вичавлюй лимони мені на груди
й, посипавши цукром, смакуй досхочу…
Цілуй мене міцно, цілуй повсюди,
сорочку зніми і від плям у вині замочуй.
Не виводяться з серця? Вони ж навічно…
Виїли суть аж до ниток.
Нехай епохально, до сліз архаїчно…

Ти мій незалежний цензор,
мій найрідніший критик.

 

 

У кожного курця є людина,поряд з якою він не палить

Начхати! На все, що зайве.
І без совісті поїхати в Париж.
Більше емоцій, натхнення, драйву
і, знаєш, мені всерівно з ким ти спиш!

Порвати! Білизну, в’язи, всі зв’язки.
Щоб твердо знати й не боятись – краще самою,
ніж з тобою… Ніж просто аби з ким.

Четвертий тиждень фемінізму.
Пародія на сон, терпіння, спокій.
Я, мабуть, таки занадто різна…
Прискіплива, черства, як хліб, й жорстока.

Робити наголос на голос,
як право вибору, свободи слова.
Я антикризова. Це ти мені дозволив
крізь призму алегорій перекрити серцю кисень
навмисно і раптово відвертістю безглуздих рішень.

Яка різка, загострена сатира…
Вона в мені, мов родинка на тілі.
Так як вино смакує тільки з сиром,
в якому з надлишком гнилої цвілі.

Скуштуй її… Не по шматках, бо так простіше…
Ти, мов титан, візьми й подужай цілу.
Так, я через міру схиблена і грішна…
Я перед сном тютюн палила,
гострила кігті об залізну бритву.
Я каву чорну на білі простині розлила
й дивилась порно, ігноруючи молитви.

 

 

Алегоричне

В тебе у штанях маленький Будда
тлумачить сенси і проповідує істини.
Він зцілює те, що ліворуч у грудях,
робить душу сиру живою і прісною.
Можеш мною втамувати спрагу,
тілом стиглим зі смаком насититись…
димна суміш з манірних вражень
покалічить митців всіх і критиків.
Твої руки молитвами списані,
плечі змащені оливковим маслом.
проткни моє єство гострими списами,
поки пристрасть до тебе не згасла.

Хтось розсипав по підлозі гречку,
ти на неї стаєш колінами.

Я цілую їх…та чи це доречно?

Якщо ти до мене обернений спиною…

Лий на серце відверті пророцтва,
мов настоянку з теплими вишнями.

Скроні змащені болем і оцтом…
Ми заснемо сьогодні грішними.

 

 

undisclosed desires

У мене чим важче, тим більше посміхаюсь,
розкидаю себе намистом в густому,
забитому ідіомами просторі.
І, ніби навмисно, заїдаю алкоголь спеціями,
що найкраще терпкими та гострими!

Мені немає про що з тобою мовчати,
твій годинник на стіні у вітальні
зупиняється завжди рівно о п’ятій.

Гувернантка приносить свіжовбиті нарциси,
заварює сонний чай, пелюстками магнезії в чашці розп’ятий.
Я кидаю тобі у обличчя повні жмені сирого рису,
щоб зачерствілі гримаси змінились на нові полотна.

Залишаюсь знову голодна, але безодня в шлунку
тамується з часом вкотре.
Білизна чомусь не сохне, вона ще досі мокра всмоктує соки.
Які ти, мов перестиглі фрукти, пускаєш…
Присмак на вустах подряпаний шматками спаленого цукру,
я відчуваю себе м’якою канапою, на яку ти завжди сідаєш
не повністю, тільки з краю.

Тут немає землі, тут небо з одного і з іншого боку…
З нижнього ллється дощ, а верхнє вкрите медовими сотами.
Десь посередині Muse… як Бог, мікрофонними дротами
на твоє серце і вуха намотаний.

 

 

магніт

Люди живуть в людях,мов у комунальних квартирах,
тонуть в людях, наче круїзні лайнери у тихому океані,
їдять людей, як спагетті з сиром,
ідуть одне до одного крізь людей,крізь внутрішню сирість, залишаючи
рани наскрізні, колоті, вогнепальні,рвані… нехтуючи одними,
надаючи перевагу іншим. Не таким відданим,зате красивим.

Три парковки підряд і на всіх вимикають світло.
Може, це збіг? Авто параноїдально
дивляться фарами в душу. І ти ще поряд,бо просто не встиг
вирвати з серця поламаний,дешевий навушник, що
текстами спільних оргазмів у нього нахабно та хтиво вріс.

Ми жбурляли порожні келихи у шовкову білизну,
щоб вона зберігала в собі усі спогади, запахи, до яких
так довго з тобою звикали…
А час непомітно проходив повз котячими лапами.

… Запітніли
на склі м’яким алкогольни подихом ініціали.
У тебе немає душі – ти сам душа, в якої є тіло…

 

 

Венера

Ти стаєш невід’ємною частиною її напівфабрикатного тіла,
роздягатимешся під музику… і, здається, це буде гранж.
Давно симульований, мертвий, застарілий.
Поглядом виїдатимеш контури спини, шепочучи на пам’ять коран.

Поцілунки його, мов свіжа, розпечена хна, зап’ястя у нього – тонкі, вкриті карамельною слиною мольберти.

Вона – як їжа пісна і як стихія – неминуча та вперта…

Випалює тебе своєю цигаркою наскрізь, відламує хрустку скоринку від серця і смакує нею, наче хтивий гурман.

Він мнеться, в конвульсіях б’ється, згодом засинає і тихо терпне,
майже як океан… Вона пише листи, ховаючи істини у порожню пляшку, а потім кидає їх йому прямісінько в сонячне сплетіння…
Це невимовно важко.
До галюцинацій нестерпно!

Вона – безнадійно хворий своєю залежністю центр прозаїчного Всесвіту, а він сам… десь посеред земних прострацій
до третьої ночі малює ескізи, робить креслення…
Щоб зліпити з неї смачну, безруку статую, яка його надихатиме.

 

 

За свою безпорадність…

Виймаю з себе нутрощі як з пирога перестиглі вишні.
Між пальцями липне совість, сукня соком кислим заляпана.
І я не знаю, чи у нас будуть ще коли-небудь такі посмішки як
на цих старих фото…

Вони знову не вийшли, там на плівці, здається, подряпини.
Я від світла в плацкартних вагонах, мов у пустелі, німо зсихаюсь.
Руки пишуть по тілу тремтінням, ніби хочуть самі на себе накластисть.

Я вирізаю тебе з картону і замість серця вшиваю пластик.
Мізки липнуть від спеки до стелі.Ти моя нерухома власність.
Знаєш,за що я ненавиджу мегаполіс?

І цей дим, що виїдає легені кашлем? І цих покидьків на іномарках,
які колесами вбивають бездомних тварин?
Жінок, що яскраво фарбують губи й, одягнувшись,
всеодно залишаються голі?

І цих інфікованих, напівмертвих ворон у порожніх парках?
І дешеві, гнилі мандарини від меценатів для сиріт в дитячих будинках? І цю рвотну, пропалену часом, духовну сирість…
І ці зіпсовані, без терміну придатності людські маси?

І ці безнадійні, жорстокі, самотні повені алкоголю у вени поламаних вулиць… І ці яскраві промені, що б’ють нокаутом у вічі
на лікарняному ліжку…
Думки в голові нестерпні, стомлені, забуті і грішні,
що викинутись з неї ладні і порохом розсипатись за вітром…
І цю солону воду з повік, яку я рукавом вкотре витру?
За свою безпорадність.

 

 

Спільне

Було затишно так, ніби з внутрішнього боку твоєї долоні….
Серце билось як скло і збиралось до купи суницями,
Волосся дотиком прилипло на скронях, відстань між нами
звужувалась зіницями.

Лиш не викидай свій старий записник,
там стільки імен, що ними можна заповнити ліжко.
Кожен подих твій розчинявся словами в кімнаті нишком,
поки остаточно не зник.

Розливаю молоко по паркетній підлозі,
хай шпарини у ній заповняться соромом.

Одягну його теплий светер з віскози,
загорнусь у обійми і ми поговоримо…

Про спільне майбутнє, про музику,
про те, як мені з ним до оргазмів чуттєво поряд.
Про те, хто мінятиме донечці вночі підгузники
і як ми поїдемо автостопом до моря.

 

 

Diva

Ти настільки тонка матерія, що мені іноді важко тебе розгледіти
серед кілометрів прочитаних книг,
крізь абзаци рядків, недоречно розставлені коми…
Ти неадекватна, космічна істерика, паранормальне явище,
жінка-прибулець!

Про тебе пишуть в газетах на перших шпальтах,
твої ідеально загострені скули диктують стандарти, нові канони.
Шия напружена чорним лебедем.

Ти мені настільки знайома, що здається ще мить і я перетну нелегально усі кордони, жбурнувши в прострір
пропалені цигаркою візи.
Щоб ти нарешті збагнула чого насправді варта.
Пакуй валізи! Клей на конверти раритетні марки,
завтра нас з тобою зверхньо зустріне Монмартр!

Мереживо на стегнах, наповнені вершками груди, хода як
еротичний почерк, ти,мов тонка, меланхолійно зніжена Гертруда,
підводиш вином вуста й вугіллям очі.

Подих тамую сонетом Шекспіра, ненароком зникає пульс, німіє шкіра.
Ти ховаєш під серцем ножиці, щоб обрізати хвіст натхненним
моїм кометам…

 

 

she lives inside

Так як пахне твоє зап’ястя, свіжим сандалом і кмином,
так і я, коли дістаю з шухляди чистий аркуш, щоб написати
діагноз хворим на дистонію римам, розчиняю собою повітря.
Тоді воно не здаватиметься настільки хтивим.
І я ніколи, мабуть, таки не викину зношені днями сандалі.
Залишаю тобі натомість ночі-викидні, залишаю на серці камінь.

В мені совість прогнила персиком, мігрені дряпають скроні
наскельним розписом, наче печерні люди.
Я затискаю внутрішні клапани, і розмовляю з Господом,
ніби за барною стійкою виливаю текілою душу прямісінько йому на груди.

Моє зневоджене тіло, вкрите смарагдовим ситцем,
так смачно, тихо говорить… І якщо він мені ще досі сниться,
то ми повинні прокидатися поряд.

 

 

тіло, в якому два серця.

Востаннє, я, мабуть, засинала тверезою чотири вічності тому.

Завжди неадекватна, з гільзою поміж ключиць,
наче зерна чайного дерева по Цейлону, розсіяна.

Завжди така, що не лікує свої стигмати,
заповнює шлунок цигарками і кавою.

Зазвичай – міцною чорною, подвійною.
Зібрати б всі свої безсоння і задушити в обіймах.

Нехай сни, мов слайди, заповнюють порожнечу.
Я іноді справді схожа на вбивство… жорстока, багатосерійна.
Ти мене ніколи не викриєш, наврядче знайдеш…
Готуй для гарячих сліз свої мужні, м’які, затишні плечі!

Дозволь мені взяти псевдонім,одягнути перуку і довго,
розпачливо плакати, сидячи в залі очікування,
а потім кинути власне минуле до камери схову
і назавжди поїхати з дому. Навіть, якщо надто сильно тремтітимуть руки, щось всередині болем різко обірветься.
Я всерівно відчуватиму хаотичний,безладний стукіт…
Бо в моєму тілі для тебе лагідно б’ється два втомлених,
безнадійно відданих серця.

 

 

bellissima!

Я сповідую Сицилію апельсинами й довгими вулицями,
що розплелися, неначе волосся, милями.
Витонченими вилицями
тріснутих навпіл будинків.
Гамірними агоніями фруктового ринку,
білосніжними простирадлами на розлогих балконах, тихим світлом
гасових ламп в оселях.
Ілюзорним, невагомим ритмом,
виноградниками, що проростають на стелях.

Я, ніби бруківка, дихаю твоїми ногами посеред околиць Палермо.
На зенітну плівку, майже гола,знімаю сльози,заливаючи їх у термос,
щоб вони зберігали тепло.
Замовляю в найближчій до серця таверні
пасту Ді мандорле, полощу Марсалою горло.
Пересипаю себе, ніби розбите скло.
Змочую у вулкані язик… такі відчуття,наче його запхнули в розетку.
Я знеструмлена
і мій божевільний крик розбудив сонну,надчутливо збуджену Етну.
В душі добре старе італійське етно.
На столі ідеальні серветки.
Витираю ними вуста від стиглих томатів.
Залиті лимонним соком тигрові креветки,
розкидані днями пазли. Їх треба в єдине зібрати.

Я сповідую Сицилію. За всі гріхи вона буде прощена.
Омита солоними хвилями, зцілена святими любові мощами.

 

 

Rainкарнація

Це холодна пустеля, суха, алкогольна з шматками льоду
І долькою лимона.
А не ліжко…

Навіщо ти його вкотре словами стелиш? Надто пізно ж
Повертати до каси квиток, прилипати поглядом до пустого перону,
тому натомість – залишаєш по собі тонкий післясмак,
меланхолійно-залізний.

Тамуєш поміж сторінками втому, сохнеш пелюсткою…
Він каже, що ти складна, заплутана, завжди різна.
Милується тобою, коли спиш, годує з долонь грейпфрутами.
Хребет душі від надмірної ніжності може зламатись,
кісткою хруснути. І, мабуть, ще одна телефонна лінія неба обірветься десь посередині розмови з рудим, курносим янголом.

Увімкни нарешті праску, твоє серце таке неохайне, воно часто мнеться. Мрії завжди, мов діти, щасливі та босі грають в квача,
не діляться льодяниками. Набивають синці, ламають людей, як іграшки. А ти скільки не просиш, в тобі нервові клітини кожним подихом кричать, створюють паніку,
щоб в кінці кінців, взяти пляшку і запхнути в неї цидулку,
без вагомої на те причини жбурнути її далеко разом із хвилями…

Нехай, мов знеболювальні пігулки, океан їх днями розчинить!
Твої нігті думками гострими спиляні,
Вітальня обростає поволі мохом…
Очі стали надто карими й пильними.