Що не відбувається, те відбувається і йде на.

Назавжди.

А ви що подумали?) Життя змушує приймати удари долі, не завжди справедливі та виважені, але, вочевидь, потрібні. Фатум єхидно ставить підніжку, мовляв “вчись на помилках, поки маєш таку розкіш”.  Немає жодних умовних точок початку чогось нового, немає “понеділків”, з яких буцімто можна почати щось нове, немає слова “завтра”, щоб знехтувати відповідальністю. непотрібно чекати весни, змін, можливості подорожувати чи придбати нове авто або  хоча б совість. Це все ілюзорні рамки, які ми самі собі малюємо в свідомості, ось лінія – не перетни її. На годиннику останні тижні березня й тоді, коли тебе будять сонячні промені, ніжно цілуючи скроні та повіки, справді стає якось легше, ти наче увесь цей час безпросвітних дощів, туманів та темряви й холоду чекав на один єдиний ковток світла. І ось він тут, наповнює твій дім радістю, такою простою, що важко повірити.

Пам’ятаєте, як було у Камю?

Навіть тоді, коли холод знову повернеться, наче непроханий гість, гучно постукає в двері краєм старого черевика – згадайте, що всередині вас непереборне літо.

Просто з часом воно трохи гасне, кудись вивітрюється, тане. Потрібно перебороти цю тиху апатію й відчуття спустошеності, вхопитись міцно за першу ліпшу повітряну кульку з мріями і , не запитуючи маршрут, дозволити вітру нести вас, довго-довго за край землі.

А поки переді мною відчиняються ще одні двері, в них багато світла й спокою, ноги нерішуче тремтять, тому що як завжди лякає відчуття невідомості, але в мить у кишені знаходиться відповідь, старенький іржавий ключ, який обов’язково підійде до них.