Що у нас залишається після можливості відчувати запах, смак, сприймати форму, об’єм, вимірювати час та відстань? Спочатку було слово. І саме воно залишається опісля.

Ти пам’ятаєш, коли востаннє говорила собі “відпочинь”, коли у тебе був вихідний не як графа у календарі, а як можливість провести цей час в своє задоволення? Пам’ятаєш назву книги, яку прочитала останньою, а фільм, який переглянула? Пам’ятаєш, як звали того курносого хлопчиська в дитячому садку, який кидав тобі у волосся жуйки? Пам’ятаєш як навчилась говорити “ні”, щоб твоє “так” нарешті отримало хоч якесь значення?

Ти коли-небудь вимовляла власне ім’я спочатку дуже повільно і по літерах, а потім швидко повторюючи його разів зі сто? Пам’ятаєш, як воно втрачало свій сенс і звучало наче чуже тобі?
А це ж просто слова.
І,зізнайся, ти досі не знаєш як вірно ними користуватись, не можеш запам’ятати усіх функцій та можливостей. Просто не забувай ніколи, чого ж тобі коштувало досягнути свого пункту призначення, свого місця у цьому житті та ніколи не дозволяй іншим зменшити твою вартість та гідність.

Це ж всього лиш слова, правда?

Але вони відбуваються, бо саме ти дозволяєш цьому трапитись. Забудь про “заради“. Викресли це слово. Ти надто довго робила все заради когось, настав час згадати про власне “я”, згадати, що досить думати як ти виглядатимеш на фоні інших.
Не витрачай себе на порожні розмови і зустрічі з людьми, яких ти навіть не слухаєш, а просто робиш вигляд, що ці діалоги мають хоч якийсь сенс, бо заповнюють собою простір і в душі вже так чітко не відбивається ехо.

Ехо чужих, незрозумілих слів.

Навчись використовувати слова для захисту, іноді саме вони найнебезпечніша зброя, яку вчені ховають до наступних світових війн.
Навчись дозволяти собі бути тією, ким ти є насправді, дозволь внутрішньому відображати зовнішнє, бо якщо твоє слово це “щастя” – нехай воно розчиниться у мереживі сонячного сплетіння і дійде по судинах до самого серця.