Чому ж ти завжди поранений,
наляканий,
мов щось нестерпно жахливе скоїв…
Завжди у струпах спина й у свіжих синцях
лице?
Якщо я приходжу до тебе без зброї.
Я ж невинна,
що погляд мій вщент набитий свинцем.
Чому ж ти завжди, мов Прометей, розп’яттям до
скелі прикутий?
Мирно зносиш покуту свою.
Я ж невинна,
що з ревнощів й голоду тобі печінку клюю.
Серце у тебе таке об’ємне та тихе,
наче його ліпив з ніжності сам Роден.
Чому ж ти завжди збираєш уламки,
не оминаючи й ледь помітні крихти,
коли я, мов навіжена, вибиваю словами
його з грудей?
