Світло падає на рубець гардин,
розбиваючись об сталеві рами вікон.
Ми з ним поряд, але таке враження,
що на ліжку він зараз один.
А я так..просто для непомітної втіхи.
Простір німим мовчанням загус,
тільки пил піднімається вгору
і вилискує проти світла, немов
дорогоцінний камінь.
Він важко дихає, проте,
ані пари з вуст.
Я ж все ще поряд і все ще
чекаю, що він заговорить.
Кортить залишити між рядками
болісне і надривне – ти боягуз.
Нікчемне створіння, що в’їлось мені у пам’ять.
