Вірші
Вокзальна

Двадцять шість гвинтиків,
десять колій та сотня залізних дверей.
Тисячі ніг, які надто прудкі
і в яких жодне запізнення не відбере
віру, що дорога кудись обов‘язково веде.

Вона сховає долоні за виворотом пальто,
шкіра на них висохла, немов ситець.
В одних буває – хтось будує, а хтось навпаки – спалює вчасно місток,
бо навіщо такі стосунки, коли тобі тридцять?

Ій би оселю з дверима до стелі,
щоб там ехом відбивався дитячий сміх.
Їй би могутні плечі, щоб в них тонути.
Але поки для всіх – вона зношена,
самотня, забута.
Вона суцільний ходячий гріх.

Колія, немов відірваний шмат нерву,
вилискує перед хребтом депо.
Навіщо такі манірні жести та вдавані вчинки,
коли єдиний урок – що вона надто вільна,
надто розумна і надто стерво.
І надто красива, щоб не озирнутись, проходячи ровз.