Іноді здається, що я велетенський, самотній кит.
Розсікаю лінії океану впоперек та вздовж.
Нестерпно жадаючи, щоб тепло твоєї руки
липло до попереку, кип’ятило у венах густу,
рубінову кров.
Я дивлюсь на тебе рештками пам’яті,
бо у серці моєму чотири камери,
час знімає на них історії, біль транслюється
на екран.
Довкола стільки людей, на вулицях тісно та гамірно,
кортить закричати у слід «не йди» та боляче
вдарити тебе по плечу.
Але я…
Всього лиш велетенський, самотній кит,
я-мовчу. Тихий мій океан.
шикарно. у тебе є свій стиль і це тішить)