Меланхолія – кінець, після якого життя
почнеться новою ерою.
І ці почуття модифіковані, штучні
щосили ляснуть тебе по обличчі, наче
обвуглена сонцем гілка старого дерева,
відпущена тим, хто йтиме попереду.
Біль – хороший вчитель, от тільки ти…
Неуважний, поганий учень.

Лячно розплющити очі,
А серце? Його ж відкрити найважче,
там надто міцна броня.
Проте, воно тане, ніжністю мироточить,
тільки б ти мене обійняв.

Тільки б торкнувся тіла важкою рукою,
щоб цей дотик гарячий залишив опік під одягом.
Щоб пітніли долоні, щоб німіли слова у скронях,
запиті спрагло соромом.
Бачиш, що перевертень-час тут накоїв?
Ми ж навіть коли говоримо, то з острахом, на півподиху.

Не треба обіцянок – може, завтра ми не прокинемось.
Тільки сухе Моет Шандон, затісна сукня, проникливий Sting
і декілька покинутих спогадів,
що розбиваються ехом об хребти цих самотніх стін.